Дезертирство це один із найтяжчих військових злочинів, який полягає не просто у фізичній відсутності на службі, а у свідомому, остаточному ухиленні від виконання військового обов’язку. В умовах повномасштабної війни, що триває вже понад чотири роки, це явище набуло системного характеру й безпосередньо впливає на боєздатність Збройних Сил України. Розуміння його правової природи, відмінностей від менш тяжких порушень та механізмів реагування держави стає ключовим як для правозастосування, так і для формування ефективної кадрової політики в армії.
За даними Офісу Генерального прокурора, з 2022 року по жовтень 2025-го зареєстровано понад 56 тисяч кримінальних проваджень за дезертирство. Показник зростає стрімко: якщо у 2022–2023 роках справи йшли на тисячі, то у 2025-му — вже десятки тисяч щомісяця. Водночас держава впроваджує механізми повернення військовослужбовців до строю, адже проблема має не лише каральний, а й організаційно-психологічний вимір.
Юридичне визначення та склад злочину
Згідно з Кримінальним кодексом України дезертирство це самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби назавжди, а також нез’явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
Об’єктивна сторона злочину проявляється у двох формах: активній — фактичне залишення розташування частини, або пасивній — неявка у встановлений строк. Злочин вважається закінченим з моменту, коли військовослужбовець фактично залишив частину або пропустив строк явки. Суб’єктивна сторона завжди характеризується прямим умислом та спеціальною метою — ухилитися від служби не тимчасово, а остаточно. Саме наявність цієї мети відрізняє дезертирство від інших військових правопорушень.
Важливо: намір ухилитися назавжди може виникнути як у момент залишення частини, так і пізніше — під час відсутності. Судова практика Верховного Суду підкреслює, що для кваліфікації достатньо встановити, що особа не планує повертатися до виконання обов’язків військової служби взагалі.
Відмінність дезертирства від самовільного залишення частини
Найчастіше дезертирство плутають із самовільним залишенням військової частини (стаття 407 КК України). Різниця криється насамперед у намірі військовослужбовця.
| Критерій | Самовільне залишення частини (ст. 407) | Дезертирство (ст. 408) |
|---|---|---|
| Намір | Тимчасово уникнути служби з наміром повернутися | Назавжди ухилитися від військової служби |
| Суб’єктивна сторона | Може бути непрямий умисел або відсутність чіткого плану | Тільки прямий умисел + спеціальна мета остаточного ухилення |
| Покарання в умовах воєнного стану | Від 5 до 10 років позбавлення волі | Від 5 до 12 років позбавлення волі |
| Доказування | Факт відсутності понад встановлений строк без поважних причин | Поведінка після залишення (приховування, відсутність контактів з частиною, заяви про небажання служити) |
Ключова відмінність — саме намір. Якщо військовослужбовець планує вирішити особисті питання і повернутися, це, як правило, кваліфікується за статтею 407. Якщо ж мета — остаточно припинити службу, справа переходить у площину дезертирства.
Кримінальна відповідальність та покарання
Стаття 408 КК України передбачає диференційовану відповідальність залежно від обставин. Базова санкція — позбавлення волі від двох до п’яти років. За наявності кваліфікуючих ознак (вчинення із зброєю або за попередньою змовою групою осіб) покарання зростає до п’яти–десяти років.
В умовах воєнного стану або бойової обстановки дезертирство карається позбавленням волі від п’яти до дванадцяти років. З 2023 року суди не застосовують умовне покарання та не пом’якшують вирок нижче нижньої межі санкції для таких злочинів. У червні 2026 року Конституційний Суд України визнав неконституційною норму, яка зобов’язувала застосовувати до військовослужбовців виключно тримання під вартою без альтернативи за окремі військові злочини в умовах воєнного стану. Тепер суди можуть обирати інші запобіжні заходи — заставу, домашній арешт або особисте зобов’язання.
Масштаб проблеми: статистика 2022–2026 років
За інформацією Офісу Генерального прокурора, з початку повномасштабного вторгнення по липень 2025 року відкрито близько 50 тисяч проваджень за дезертирство та понад 200 тисяч — за самовільне залишення частини. У 2025 році динаміка суттєво прискорилася: лише за січень–жовтень зареєстровано понад 162 тисячі справ за статтею 407 та майже 22 тисячі — за статтею 408.
У 2026 році тенденція не зникла. За словами директора Державного бюро розслідувань, кількість випадків самовільного залишення частини залишається високою, однак лише близько третини військовослужбовців, які потрапили в статистику, наразі переховуються. Решта — або повернулися, або перебувають у процесі врегулювання статусу.
Основні причини дезертирства в умовах тривалої війни
Причини дезертирства рідко зводяться до одного фактора. Найчастіше це сукупність обставин, пов’язаних із тривалістю бойових дій, організацією служби та психологічним станом військовослужбовців.
Продовжена відсутність чітких термінів служби та регулярних ротацій призводить до фізичного й морального виснаження. Багато бійців, які з 2022 року перебувають на передовій або в зоні бойових дій без належного відновлення, втрачають мотивацію.
Проблеми з командуванням, відчуття несправедливості щодо розподілу навантаження та побутові умови на позиціях посилюють напругу. Додатковим фактором стала мобілізація: частина військовослужбовців, призваних примусово й без достатньої підготовки, опиняється в підрозділах, де не може повноцінно виконувати завдання.
Психологічні травми, відсутність своєчасної допомоги та сімейні обставини (хвороба близьких, потреба в підтримці дітей) часто стають останнім поштовхом. Важливо підкреслити: у більшості випадків йдеться не про боягузтво, а про реакцію людини на системні виклики затяжної війни.
Механізми повернення на службу у 2026 році
Держава впроваджує інструменти, які дозволяють військовослужбовцям, які вперше залишили частину, повернутися до строю зі збереженням прав та виплат. З 12 червня 2026 року діє програма, що дає можливість особам, чиє самовільне залишення зафіксовано до цієї дати, подати рапорт через застосунок Армія+ або безпосередньо до обраного підрозділу.
Програма діє до 20 вересня 2026 року. Військовослужбовець може самостійно обрати нову бригаду в межах ЗСУ, Національної гвардії або Державної спеціальної служби транспорту. Після повернення поновлюється грошове, речове та медичне забезпечення. Протягом шести місяців такого військового не можна перевести в іншу частину без його письмової згоди.
Для нових випадків після 12 червня 2026 року діє загальна процедура: звернення до слідчого або суду з клопотанням про намір повернутися, наявність згоди командира частини та судове рішення про звільнення від кримінальної відповідальності. Державне бюро розслідувань активно супроводжує такі процеси, щоб повернення відбувалося максимально швидко та прозоро.
Повернення до служби після самовільного залишення — це не лише юридична процедура. Це можливість для людини відновити свій статус захисника та продовжити виконувати обов’язок у нових, більш прийнятних умовах.
Наслідки для особи, армії та суспільства
Для військовослужбовця дезертирство тягне за собою судимість, можливе позбавлення волі, втрату пільг та соціальних гарантій. Водночас у суспільстві дедалі більше обговорюють баланс між невідворотністю покарання та необхідністю підтримувати тих, хто вже віддав роки служби.
Для армії масові випадки відсутності створюють додаткове навантаження на підрозділи, що залишилися, та ускладнюють планування операцій. Водночас ефективні механізми повернення дозволяють частково компенсувати втрати особового складу без тривалих судових процесів.
Суспільство отримує чіткий сигнал: держава готова карати за остаточне ухилення, але водночас створює умови для тих, хто готовий повернутися. Це важливо для збереження довіри до інституту військової служби та для формування культури відповідальності, поєднаної з турботою про людей у погонах.
У 2026 році Україна продовжує шукати оптимальну модель реагування на дезертирство. Поєднання чіткої правової відповідальності з дієвими програмами повернення та системною роботою над умовами служби залишається головним напрямком. Боєздатність армії залежить не лише від покарань, а й від здатності держави підтримувати тих, хто захищає країну в найскладніших обставинах.
