Коксан: що це за САУ і чим вона небезпечна

Коротко

• «Коксан» — північнокорейська самохідна артилерійська установка калібру 170 мм. Західна назва пішла від місцевості, де американська розвідка вперше помітила цю гармату 1978 року.
• Дальність — близько 40 км звичайним осколково-фугасним снарядом і до 60 км активно-реактивним. Саме заради удару по Сеулу з-за демілітаризованої зони її й проєктували.
• Є дві основні версії: М-1978 на шасі танка «Тип 59» без боєкомплекту на борту і М-1989 на довшому гусеничному шасі з 12 снарядами.
• З осені 2024 року КНДР передає ці установки Росії. Оцінки розходяться від кількох десятків до близько двох сотень машин.
• Темп стрільби низький — 1–2 постріли за п’ять хвилин. Відкритий розрахунок, тонкий захист і довжелезний ствол роблять її зручною ціллю для дронів.
• Українські підрозділи Сил безпілотних систем уже знищують «Коксани» на Луганщині, Запоріжжі та суміжних напрямках. Для Харкова й Сум це додатковий шар загрози, але не зброя судного дня.

Ці шість пунктів — каркас. Нижче — звідки машина взялася, чим версії відрізняються, і чому гармата 1970-х на полі бою з FPV живе недовго.

«Коксан» — це 170-мм самохідна гармата армії КНДР. Не ракетний комплекс і не гаубиця в класичному сенсі. Довгий нарізний ствол на гусеничному шасі: звичайним снарядом б’є приблизно на 40 км, активно-реактивним — до 60 км. Західні аналітики порівнюють її з радянськими 2С7 «Піон» і 2С7М «Малка». Калібр менший, заявлена дальність більша.

Шукають її зараз не з цікавості до історії КНДР. З листопада 2024-го ці установки їдуть ешелонами в Росію, а з 2025-го їх ловлять українські дрони. Для міст, які лежать за 30–40 км від кордону, це не абстрактна «далекобійна артилерія», а ще один спосіб сипати важкими снарядами туди, куди раніше діставалися переважно КАБи, ракети й «шахеди».

Далі — огляд відкритих даних, не заміна зведень Генштабу. Цифри по цій системі завжди трохи плавають: Пхеньян нічого не публікує, тож спираємося на розвідку, OSINT і тих, хто вже палив ці машини.

Що таке «Коксан» і звідки назва

Офіційної північнокорейської назви в західних довідниках майже немає. Самі виробники, за даними дослідників армії КНДР, називають систему «Чучхепхо» — «гармата чучхе». На Заході прижилося інше. 1978 року американська розвідка вперше зафіксувала нові самохідки в місцевості Коксан. Звідси індекс М-1978 і прізвисько, яким тепер користуються й українські зведення.

Задум був прямолінійний. Від демілітаризованої зони до Сеула — близько 40 км, від деяких північнокорейських позицій і менше. Пхеньяну потрібна була ствольна система, здатна тримати столицю Південної Кореї під ударом, не заходячи глибоко на південь. Ракети тоді були дорожчі й менш масові. Важка гармата з «екзотичним» калібром 170 мм цю нішу закривала.

Калібр тут дивний. Ні в НАТО, ні в типовому радянському ряду 122/130/152/203 мм такого немає. Звідки взявся ствол — гіпотез кілька: трофейна німецька 17 cm Kanone 18, радянська корабельна чи берегова артилерія 1950-х, власна розробка «з нуля». Жодна версія не підтверджена документами. Для нас важливіше інше: 170-мм боєприпас майже ніде більше не виробляють. Логістика зав’язана на КНДР. Без їхніх снарядів установка швидко стає залізничним експонатом.

У практиці, коли дивишся кадри парадів у Пхеньяні, машина виглядає майже театрально: тонкий корпус, ствол як журавель, розрахунок стоїть просто неба. Для війни 1970-х проти слабкої ППО це ще мало сенс. Для війни, де в небі рояться FPV, — уже сумнівна ідея. Але дальність нікуди не ділася, і саме її зараз намагаються видати за вирішальну перевагу.

Як влаштована ця САУ

Конструкція навмисно проста. Не башта, не автомат заряджання, не сучасна система управління вогнем. Гармата стоїть відкрито, ззаду — гідравлічні сошники, спереду — відкидний упор, яким ствол фіксують на марші. Перед пострілом машину треба «посадити»: опустити сошники, навести, зарядити вручну. Це не «вистрілив і втік за 40 секунд», як у колісного CAESAR.

Ствол нарізний, орієнтовно L/66 — довжина близько 11 метрів без дульного гальма. Гальмо багатокамерне, щоб хоч якось гасити відбій. Відбій гідравлічний. Без сошників стріляти небезпечно: 170-мм постріл просто зрушить машину. Звідси пауза на розгортання. Окремі оцінки дають 5–7 хвилин від зупинки до першого пострілу. На полі, де контрбатарейна розвідка працює хвилинами, це вже вирок.

М-1978: гармата на танковому шасі

Перша серійна версія стоїть на шасі китайського танка «Тип 59» — копії радянського Т-54. Башту зрізали, дах зашили листом, зверху поставили лафет. Корпус ще танковий, але розрахунок гармати відкритий. На борту боєкомплекту немає. Снаряди везе окрема машина, частина обслуги теж їде окремо. У кабіні — водій і, умовно, командир. Решта працює з землі.

Вага близько 40 тонн, довжина зі стволом — 14,9 м, ширина 3,27 м, висота 3,1 м. Двигун дизельний V12 потужністю 520 к. с. Швидкість на шосе 30–40 км/год, запас ходу 250–350 км. Обслуга за різними оцінками — від чотирьох до восьми осіб. Темп: 1–2 постріли за п’ять хвилин. Це не помилка в тексті. Важкий постріл, ручне заряджання, великий калібр.

На марші М-1978 видає себе ще до пострілу. Ствол стирчить далеко вперед, маскувати його в лісосмузі важко. За спостереженнями з відео уражень, саме силует «журавля» першим палиться на тепловізорі. Друга слабкість — причіп зі снарядами. Знищив тягач з боєкомплектом — і гармата стоїть німа.

М-1989: та сама гармата, зручніше шасі

Через десять років з’явилася модернізація. Гармата та сама, 170 мм. Шасі інше: довше, на базі гусеничного артилерійського тягача АТС-59. Передні котки розсунуті ширше, з’явилися дві броньовані рубки — для механіка й командира. На борту возять до 12 снарядів. Решту, як і раніше, тягне машина забезпечення.

Зовні М-1989 уже більше нагадує «Піон»: низький корпус, довгий ствол, рубки. Захист усе одно слабкий — тонкі листи від куль і уламків, не від FPV з кумулятивом. Частину машин, які вже засвітилися в Україні, обвішують решітками проти дронів. Допомагає це слабко. Решітка не закриває ні відкритий розрахунок, ні казенник, ні боєукладку.

Саме М-1989, судячи з фото ешелонів, і їде в Росію основним потоком. Логіка зрозуміла: возити хоч якийсь боєкомплект із собою, не чекати вантажівку під вогнем. Але 12 пострілів при темпі «два за п’ять хвилин» — це півгодини роботи, якщо ніхто не зриває стрільбу. На реальному фронті півгодини відкритої позиції — розкіш.

Тактико-технічні характеристики

Цифри нижче — консенсус відкритих західних довідників. Орієнтир по дальності й темпу збігається з даними CSIS Missile Threat. Пхеньян ТТХ не публікує, тож «до 60 км» треба читати як максимум на активно-реактивному снаряді, а не як робочу дальність щодня.

Активно-реактивний снаряд і дає ті самі «до 60 км», якими лякають заголовки. Ціна — менша маса вибухівки, більший знос ствола, вища вартість пострілу і складніша балістика. Для терору міста з великої дистанції цього вистачає. Для точкової роботи по укріпленню — уже гірше, ніж у нормальної 155-мм системи з корекцією.

Про точність даних щодо сучасної СУО немає. Наведення ближче до 1970-х: оптика, карти, ручний розрахунок. Перший снаряд часто йде як пристрілка. А пристрілка з темпом два постріли на п’ять хвилин — запрошення для контрбатарейки.

Навіщо знадобився саме калібр 170 мм

Пхеньян будував армію за принципом «якомога менше залежати від чужих складів». Власний калібр — це і автономія, і головний біль для всіх, хто потім візьме цю гармату «в оренду». Росії 170-мм снаряди самій штампувати ніде. Кожна передана установка тягне за собою ешелони боєприпасів з КНДР. Зручно для Пхеньяна: без нього гармати мовчать. Незручно для Росії: логістичне горло, санкції, обмежений ресурс стволів.

Для самої Північної Кореї логіка була іншою. Сеул близько. Масова ствольна артилерія дешевша за балістичні ракети. «Море вогню» по агломерації — політичний шантаж, не обов’язково військово доцільний удар. З появою у КНДР повноцінної ракетної лінійки потреба тримати тисячі таких гармат суто проти Сеула зменшилася. Звідси й готовність віддавати їх союзникові, якому не вистачає далекобійних стволів.

Військовий аналітик фонду «Повернись живим» Микола Бєлєсков у коментарі BBC News Україна якраз і пояснював: стратегія Пхеньяна за 35 років змінилася, з’явилися ракети й запас спецбоєзарядів, тож частину «моря вогню» можна віддати. Для Росії це латка на зношені «Піони» і «Малки», у яких протягом 2022–2023 років стволи міняли не новими, а з консервації.

Де «Коксан» уже воював

Ірано-іракська війна

Єдине більш-менш документоване бойове застосування до 2024 року — війна Ірану та Іраку 1980–1988. КНДР з 1987-го постачала Ірану М-1978. Системи звели в батальйони. Дебют — операція «Кербела-5» під Басрою в січні 1987-го: стріляли активно-реактивними на максимальну дальність. Пізніше били з півострова Ель-Фао по кувейтських нафтових об’єктах.

Ірак захопив понад десять установок. Після 2003-го частина трофеїв дісталася американцям. 2008 року морська піхота США витягала один такий екземпляр з території університету в Анбарі — він там стояв як релікт. Західні інженери нарешті змогли заміряти машину не по зернистих супутникових знімках. Саме звідти пішли більш-менш узгоджені цифри по масі, довжині ствола й компонуванню.

Що показав той досвід? Дальність працює, якщо ніхто не полює на батарею з повітря. Темп і відкритий розрахунок — ні. Іран компенсував масою і слабкою іракською розвідкою. Зараз над позицією висить дрон, і умови вже інші.

Війна проти України

14 листопада 2024 року OSINT зафіксував щонайменше дві М-1989 на залізничних платформах у Красноярську. Далі оцінки розходяться, і тут чесніше сказати прямо: точної цифри немає. Українська розвідка в листопаді 2024-го говорила про понад 60 машин, частину з яких відправляли на навчання в Саратовське артилерійське училище. У січні 2025-го Кирило Буданов оцінював передачу в 120 М-1989 за три місяці і припускав ще стільки ж. Німецький ZDF писав про до 200 систем. Беримо як діапазон, не як інвентарний номер.

На фронті їх помітили на курському напрямку, на Луганщині, Запоріжжі, пізніше — на Олександрівському напрямку. Перше публічне ураження — лютий 2025-го, 412-й полк Nemesis Сил безпілотних систем, Луганщина. Наприкінці вересня 2025-го той самий полк показав знищення чотирьох установок у Луганській та Запорізькій областях. У 2026-му такі машини палили вже й 429-та бригада «Ахіллес», і інші підрозділи СБС. Фіксували також роботу HIMARS по такій цілі.

Візуально підтверджених втрат у відкритих базах менше, ніж у відеозвітах бригад. Oryx рахує лише те, що видно на фото. Важливіша закономірність: велика, повільна, погано прихована гармата в зоні дронів живе коротким циклом — приїхала, вистрелила кілька разів, згоріла або втекла без снарядів.

«Коксан» проти «Піона»: що сильніше

Росія бере північнокорейські установки не тому, що вони кращі за «Піон». Бере, бо своїх великокаліберних стволів не вистачає. Порівняння все одно корисне: воно показує, чим саме ця САУ може, а чим ні.

Картина з таблиці проста. Північнокорейська система виграє дальністю на активно-реактивному пострілі. «Піон» виграє масою снаряда і скорострільністю. Західна 155 мм виграє у виживанні: швидкість вогню, відхід з позиції, точність, номенклатура боєприпасів. На війні, де домінує розвідка з повітря, живе не той, хто б’є на 60 км, а той, хто встиг дати три точні і зник.

Слабкі місця, які ЗСУ вже використовують

Якщо відкинути міф про «60 км невідворотності», залишається інженерна реальність. Ось де ця САУ програє майже будь-якому сучасному полю бою.

1. Силует. Ствол понад 10 метрів. У посадці, на околиці села, на ґрунтовці — його видно. Тепловізор бачить ще краще після серії пострілів: метал розігрітий, маскувальна сітка не рятує.
2. Темп. Хвилина-дві на постріл у кращому разі. FPV-оператор за цей час встигає зайти в казенну зону двічі. Контрбатарейний радар засікає перший спалах, дрон уже в повітрі.
3. Відкритість. На М-1978 обслуга стоїть біля гармати. На М-1989 рубки прикривають лише частину екіпажу. Казенник, лоток, снаряди — зовні.
4. Сошники й час розгортання. Без них стріляти не можна. З ними машина прив’язана до точки. «Знявся і поїхав» — це хвилини, не секунди.
5. Боєприпас. Рідкісний калібр. Підбив склад 170-мм — батарея стоїть. Замінити північнокорейський постріл радянським 152-мм чи 203-мм не вийде.
6. Супровід. Окрема машина зі снарядами, паливо, люди. Б’ють не обов’язково по самій САУ. Достатньо паливозаправника чи вантажівки з ящиками.

Усе це вже не теорія. Відео Nemesis і «Ахіллеса» однотипні: розвіддрон знаходить довгий ствол, FPV заходить у корму або у відкритий боєвідсік, детонація, пожежа. Іноді ставлять «сітку від дронів» — тоді б’ють повторно або беруть термічний заряд. Решітка 2024-го зразка проти оптоволоконного FPV виглядає як паркан проти лома.

Я дивився кілька таких роликів підряд і зловив себе на одній думці. Це не дуель артилерії. Це полювання. Гармата ще тільки встигає дати другий постріл, а по ній уже летить дрон з сусідньої посадки. Далекобійність тут майже не допомагає: щоб бити на 50–60 км, треба виїхати на відкриту позицію, де тебе видно з повітря на десятки кілометрів.

Типові помилки тих, хто вперше чує про цю САУ:

• плутають максимальну дальність на спеціальному снаряді з постійною робочою;
• думають, ніби 170 мм автоматично точніше за 152/155 — навпаки, без нормальної СУО точність гірша;
• вважають, що одна така установка «закриває» Харків; батарея з низьким темпом не замінить ані КАБи, ані «Іскандери»;
• ігнорують логістику: без північнокорейських ешелонів гармата — метал.

Паніка тут поганий радник. Поважати загрозу — так. Приписувати машині 1978 року якості гіперзвукової ракети — ні.

Що це змінює для Харкова, Сум і прифронтових міст

Географія жорстка. Харків і Суми стоять приблизно за 30–40 км від кордону. Миколаїв від лінії фронту в окремі періоди теж потрапляв у радіус важкої артилерії. 40 км звичайним снарядом — це вже місто. 60 км активно-реактивним — глибший тил: логістика, бази, вокзали, енергетика.

Але ця самохідка не замінює те, чим Росія вже б’є щодня. КАБи, балістика, «шахеди» працюють і без неї. Вона додає ще один канал: важкий снаряд дешевший за ракету. Якщо Пхеньян ритмічно постачає боєприпаси, батареї можуть методично сипати по околицях, підприємствах, дорогах. Це виснаження, не «один постріл — і міста немає».

Що можна зробити на рівні звичайної людини, без містифікації.

1. Стежити за офіційними тривогами, а не за анонімними «зливами» про «нову супергармату».
2. Розуміти, що укриття від 170-мм осколково-фугасного — це підвал і правило двох стін, як і від іншої важкої артилерії. Не «лягти в канаву і перечекати».
3. Не світити позиції ППО й військових об’єктів у соцмережах. Для контрбатарейки ворога ваш сторіс інколи цінніший за сам снаряд.
4. Пам’ятати: полювання на ці САУ вже йде. Кожна спалена машина — це не медіаперемога, а зняті з міста десятки важких пострілів.

Для військових сенс інший. Рідкісний калібр, довгий ствол, окремий боєкомплект: один удар по складу 170-мм вимикає кілька установок одразу. Саму гармату теж варто пріоритезувати — вона дорога, її мало, заміна їде здалеку.

Зброя груба. Вміє кидати важкий снаряд далеко. Не вміє ховатися, не вміє стріляти швидко, не вміє жити без північнокорейського вагона зі снарядами. Цього замало, щоб змінити кампанію. Достатньо, щоб додати горя конкретному місту в конкретний тиждень. Різниця між цими двома реченнями — і є здорове ставлення до теми.

Не розганяйте страшилки про «60 км і все знесе». Це далекобійна, повільна, логістично вразлива САУ, яку вже вчаться палити. Підтримуйте тих, хто це робить: розвідників, пілотів СБС, контрбатарейні розрахунки. Поки довгий ствол стирчить з посадки, його можна знайти. А знайдене на цій війні рідко живе до вечора.