Саліванчук Анна Валеріївна — одна з тих акторок, чия поява на екрані миттєво робить будь-яку сцену живою. Її Віра з «Одного разу під Полтавою» стала майже народним персонажем, а театральні роботи в Театрі на Подолі доводять, що за комедійним блиском ховається глибока драматична школа. Народилася вона 17 серпня 1985 року в Шепетівці на Хмельниччині й за сорок років пройшла шлях, який вміщає музичну школу, театральний університет, десятки ролей і непросте особисте життя.
Сьогодні Анна — мама двох синів, дипломований сімейний психолог і акторка, яка продовжує зніматися й грати на сцені навіть у воєнний час. Її історія — це не просто біографія знаменитості. Це розповідь про силу, яка народжується з провінційного дитинства, про вміння тримати удар і про те, як творчість рятує, коли все навколо хитається.
У 2026 році Саліванчук Анна Валеріївна залишається однією з найбільш упізнаваних українських акторок свого покоління. Її життя сповнене контрастів: від гумористичних серіалів до серйозних театральних постановок, від шлюбу з впливовим продюсером до самостійного материнства, від втрати зору до нового диплома психолога.
Дитинство в Шепетівці та перші кроки до сцени
Маленька Анна росла в україномовній родині, де культура була частиною повсякденного життя. Батько, Валерій Андрійович, працював у правоохоронних органах, мама привезла з собою галицький темперамент зі Стрия. У родині цінували освіту, музику й уміння триматися гідно за будь-яких обставин. Саме тому дівчинка закінчила ліцей і музичну школу за класом фортепіано з відзнакою.
Вже в шкільні роки Анна брала участь у самодіяльності й виграла місцевий конкурс краси, ставши «Міс Шепетівка». Це був перший публічний досвід, який показав їй, як сцена реагує на живу енергію. У 16 років вона вирушила до Києва. У 2001 році вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на курс народного артиста Юрія Мажуги.
Чотири роки навчання стали справжньою школою характеру. Жила в гуртожитку, батьки надсилали скромні гроші, а вона працювала над етюдами до ночі. У 2006 році випустилася з дипломом акторки театру, кіно та телебачення. І одразу потрапила до трупи Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Театр на Подолі — справжнє кохання Анни Саліванчук
З 2006 року Театр на Подолі став для неї не просто місцем роботи, а другим домом. Тут вона грає під керівництвом Віталія Малахова та інших режисерів. Перша роль — Пасербиця у «Шестеро персонажів у пошуках автора». Потім були Фостін у «Моєму столітті», Ірина в «Антракті», Бріжжіт у «LA BONNE ANNA», Женя у «Вірі, Надії, Любові… (Яма)», Віталіна в «Сірих бджолах».
Анна неодноразово підкреслювала, що театр для неї — це кохання, а кіно — пристрасна, але короткочасна пригода. На сцені вона відчуває живий відгук залу, може помилятися й одразу виправлятися, проживати роль щовечора заново. У виставі «Сірі бджоли» разом із Богданом Бенюком вона створила один із найсильніших дуетів останніх років. А в «Комедіантах» продовжує грати й сьогодні.
Театр навчив її дисципліни й внутрішньої свободи одночасно — саме те, чого бракує багатьом кіноакторам, які звикли до кількох дублів.
Кінокар’єра: від епізодів до всенародної популярності
На телеекранах Анна з’явилася ще 2007 року в «Поверненні Мухтара». Далі були невеликі ролі в «Сватах-4» (Гера-Катя), «Трьох сестрах», «Ластівчиному гнізді». Справжній прорив стався 2014 року, коли вона отримала роль продавщиці Віри в ситкомі «Одного разу під Полтавою» від студії «Квартал 95». Серіал йшов майже десять років, і Віра стала одним із найулюбленіших персонажів українського телебачення.
Паралельно Саліванчук знімалася в повнометражних фільмах. У «Свінгерах» і «Свінгерах 2» вона зіграла Ірину — працівницю паспортного столу, яка потрапляє в абсурдні ситуації. У «Нереальному КОПці» (2021) — Марго. Є ролі в «Райському місці», «Не відпускай», «Сурогатній матері» та багатьох інших проєктах. Загалом у її фільмографії понад сорок робіт.
| Рік | Проєкт | Роль |
|---|---|---|
| 2014–2023 | Одного разу під Полтавою | Віра |
| 2018–2019 | Свінгери / Свінгери 2 | Ірина |
| 2021 | Нереальний КОПець | Марго |
| 2016–2017 | Райське місце | Влада Горошко |
Дані про ролі зібрані на основі відкритих джерел української Вікіпедії та кінопорталів.
Особисте життя: шлюб, діти і розлучення
На зйомках «Одного разу під Полтавою» Анна познайомилася з продюсером Олександром Божковим. У 2015 році вони одружилися. Того ж року народився син Гліб, а 1 вересня 2020-го — Микита. Шлюб тривав вісім років. Офіційно пара розлучилася в травні 2023-го, публічно про це стало відомо навесні 2024-го.
Анна відкрито розповідала, що причини були глибокими — різні погляди на сімейні цінності, темп життя, пріоритети. Після розлучення вона самостійно виховує хлопців. Старший Гліб захоплюється математикою, молодший Микита поки що мріє стати «президентом». Акторка визнає, що іноді підвищує голос, але намагається виховувати синів через діалог і власний приклад.
У 2026 році Саліванчук стала «бабусею» — її племінниця народила сина Ореста. Анна з радістю прийняла новий статус і поділилася емоціями з підписниками. Водночас вона чесно зізнавалася, що комунікація з колишнім чоловіком обмежена, і основний тягар виховання лежить на ній.
Випробування здоров’ям і друга освіта
Життя Анни не було встелене трояндами. У 35 років через грижі в шийному відділі вона тимчасово втратила зір. Перенесла операції, встановили титанову пластину. Було десять операцій на грудях, два викидні на пізніх термінах. Усе це вона пережила з характерною для неї стійкістю.
Під час повномасштабної війни, коли театр і кіно на якийсь час зупинилися, Анна вирішила отримати другу вищу освіту. У 2024 році вона закінчила Інститут післядипломної освіти імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю «сімейна психологія з основами психотерапії». Диплом магістра став для неї і професійним, і особистим досягненням.
Війна забрала звичний ритм, але дала шанс зазирнути глибше в себе — саме так Анна пояснює рішення стати психологом.
Поки що вона не планує повноцінну практику, бо акторська робота знову набрала обертів. Але знання вже допомагають і в вихованні дітей, і в розумінні складних ролей.
Життя під час війни та громадська позиція
Анна залишається в Києві. Живе з синами на високому поверсі, купила інвертор на випадок відключень світла. Каже, що не спускається в укриття, бо вірить у краще і хоче, щоб діти відчували нормальне життя. Вона активно підтримує українську мову, не змінює прізвище батька і відкрито говорить про важливість залишатися вдома.
У соціальних мережах Саліванчук ділиться не лише глянцевими фото, а й відвертими думками про материнство, розлучення, саморозвиток. Її Instagram став майданчиком, де вона показує справжню себе — з гумором, іноді з провокацією, але завжди з теплом до глядачів.
Що далі для Саліванчук Анни Валеріївни
У 2026 році акторка продовжує зніматися. Є нові проєкти, гастролі театру, робота над собою. Вона вже має новий роман, про який обережно згадувала в інтерв’ю. Але головне — сини, сцена й відчуття, що життя триває попри все.
Саліванчук Анна Валеріївна доводить: можна бути і зіркою комедії, і глибокою театральною акторкою, і мамою, і психологом. Її історія — це про те, як провінційна дівчина з фортепіано в руках перетворилася на жінку, яка тримає на собі одразу кілька світів і робить це з усмішкою.
Українське кіно й театр мають у ній яскраву, живу силу. І поки вона виходить на сцену чи перед камеру, глядачі отримують не просто роль — отримують частинку тієї енергії, яка колись підняла маленьку Анну з Шепетівки до київських підмостків.
