П’ять років великої війни змінили розуміння успіху. Коли бізнес може зникнути за одну ніч, стає зрозуміло: підприємець і його компанія — не одне й те саме. Справу можна втратити, а людина залишається. У мирні часи питання звучало б теоретично: що робить підприємця підприємцем, якщо не те, що він уже збудував?
Зазвичай відповідь шукають у результатах — побудованому бізнесі, реалізованому проєкті, репутації. У підприємницькому середовищі це природно. Результат видно і підтверджує рух уперед.
Але кожен результат — уже пройдений шлях. Тут криється пастка: успіх легко прийняти за вершину, на якій можна зупинитися. Якщо ти вже не дієш, то лише володієш переліком заслуг з минулого.
Для українських підприємців це особливо помітно. Сила, яка зробила їх тими, ким вони є, — здатність діяти всупереч системі, війні й невизначеності — стає найбільшою спокусою. Що більше ти збудував там, де не було умов, то легше сказати собі: «я вже довів своє, маю право зупинитися».
Саме тому гостріше постає питання: де закінчується той, хто діє, і починається той, хто лише володіє здобутим?
Чому бізнес починається з людини
Підприємець — постать в історії людства, якій близько 500 років. Вона з’явилася не в економічному, а в релігійному контексті. За тезою Макса Вебера, у ранньопротестантській етиці мирський успіх читався як можливий знак обраності: той, хто починає і будує, — обраний.
Цей сакральний сенс давно зник із суспільного сприйняття. Проте залишилося сутнісне значення: підприємець — той, хто привносить із себе щось у світ, той, з кого постає нове. Не з ресурсів, не з обставин і не з вдалих умов, а з самої людини. Вона і є першоджерело.
Коли справа невіддільна від людини, яка її здійснює, виникає ситуація, притаманна справжньому дієвцю.
Дієвець — той, хто здійснює діяльність. Це не константа, а процес, який має тривати. Він не є чимось завершеним і не вимірюється власним успіхом. Зупинка на досягнутому скасовує право так себе іменувати. Вибір бути дієвцем не можна зробити лише раз. Його необхідно підтверджувати знову й знову. Дієвець існує настільки, наскільки не ставить крапку після жодного звершення і продовжує діяльність навіть тоді, коли є всі підстави цього не робити.
Дія потребує вправності й досвіду. Якщо вона здійснюється за алгоритмом, людина для цього не потрібна — технології виконають її краще. Діяльність у повному сенсі відкриває те, чого не існувало раніше. Вона торує шляхи, якими можуть піти інші, створює можливості, яких не було б без тебе. Справжній дієвець своєю діяльністю породжує інших дієвців і примножує цей ефект.
Парадокс українського підприємництва
У нинішньому світоустрої все вимірюється успіхами та здобутками. На перший план виводяться регалії, а не сама людина. Легко потрапити в пастку — почати ідентифікувати себе зі своїми досягненнями, статусами й капіталами. Вони реальні й заслужені, але не визначають особистість. Сприйняття себе як цієї оболонки призводить до втрати живої творчої спроможності діяти.
Коли роками вибудовуєш репутацію, позицію, бізнес, природно починаєш себе з цим ототожнювати. Саме тут криється найбільша небезпека. Досягнення мають слугувати рушієм і натхненням, а не самоціллю. Інакше ми лише просуваємо своє «Я», а не створюємо благо і не відкриваємо нові можливості.
Потрібно пильнувати, щоб не імітувати дієвість замість того, щоб її здійснювати, і бути чесними з собою. Чесність — це про ставлення до себе.
Ми захоплюємося зразками українського мистецтва радянської доби — музикою, фільмами, книгами. Але забуваємо: вони з’явилися не тому, що система заохочувала, а попри неї, інколи ціною великих особистих зусиль і ризику. Це свідчення сили людини, яка творить навіть тоді, коли умов для цього не існує.
Те саме відбувається з українським підприємництвом сьогодні. Воно існує не завдяки, а всупереч. Його поява — справжнє диво, а існування — щоденний акт дієвості.
Згадайте виробництва, які за кілька тижнів після початку вторгнення вивезли обладнання на захід країни й запустили лінії заново. Або ті підприємства, які продовжують створювати цінність і забезпечувати робочі місця на сході. Жодна з цих історій не сталася тому, що умови дозволили. Вони сталися тому, що хтось вирішив діяти, коли підстав не діяти було більше.
Українські підприємці є реальними дієвцями. Вони мають право й потенціал визначати, якою буде ця країна. Проте повною мірою не відчувають себе причетними до цього вибору. Розрив між реальним потенціалом і внутрішньою суб’єктністю — один із найбільших суспільних викликів сьогодні.
Якби активні люди почали діяти з позиції власної відповідальності за те, що відбувається навколо, — не чекати дозволу системи, а ставати співтворцями середовища, в якому живуть і працюють, — дуже багато почало б змінюватися само собою. Це, певно, найважливіша соціальна справа, яку українські підприємці мають здійснити.
