15 червня в Люксембурзі ЄС офіційно відкрив перший переговорний кластер щодо вступу України. Усі 27 держав погодилися рухатися далі після понад двох років угорського вето. Це історичний крок для країни. Водночас членство залишається довгостроковою перспективою — попереду переговори та роки роботи.
Один із найважливіших аспектів підготовки — ринок праці. Розмову про те, що станеться після вступу, варто вести вже зараз. Корисним може стати досвід Польщі, яка пройшла цей шлях понад двадцять років тому.
Уроки Польщі: міграційний шок і повернення кадрів
Трудову міграцію часто розглядають як майбутній ризик після відкриття кордонів. Проте 78% роботодавців уже відчувають кадрову кризу. З них 61% називають однією з причин міграцію за кордон, а 68% очікують погіршення ситуації у 2027 році.
Після вступу до ЄС Польща пережила міграційний шок у 2004 році, коли Велика Британія та Ірландія відкрили свої ринки праці. Для України процес поступовий — він почався у 2022 році, а за деякими напрямами — раніше. Вступ до ЄС не створить нового відпливу людей, але пришвидшить поточні процеси.
73% потреб українських роботодавців припадають на будівельників, водіїв, працівників виробництва та кухарів. Їх не замінить автоматизація, а швидко перекваліфікувати неможливо. Саме ці спеціальності є пріоритетом програм залучення робочої сили в багатьох країнах ЄС.
Польща втратила таких працівників першими, і будівельний сектор відчував наслідки щонайменше десятиліття. За даними джерела, кількість поляків, які проживали за кордоном, зросла з 780 тисяч у 2002 році до 2,3 мільйона у 2007-му. Після 2008 року почався процес повернення.
Це сталося не через заклики чи обмеження, а завдяки економічній вигоді та конвергенції зарплат: доходи в менш заможній країні поступово зростають і скорочують розрив із багатшими сусідами. У певний момент переїзд перестає давати відчутну фінансову перевагу.
Для Польщі цей шлях зайняв близько 15 років. Для України стартовий розрив із середніми зарплатами ЄС зараз більший, ніж був у Польщі порівняно з Німеччиною у 2004 році. Тому без системних змін процес конвергенції триватиме довше, а разом з ним — і відплив людей.
Якщо Польща вирішувала переважно проблему відпливу кадрів, то Україні доведеться одночасно долати внутрішні проблеми ринку праці. Дані джерела фіксують розрив між тим, що бачать роботодавці, і тим, що відчувають працівники. Роботодавці повідомляють, що 72% компаній підвищували зарплати протягом останнього року. Працівники ж відповідають інакше: 61% не отримали підвищення або зіткнулися зі скороченням доходів.
Лише половина працівників кажуть, що офіційно оформлені на повну зарплату. 40% працюють на мінімальну ставку з доплатою «в конверті» або без офіційного договору. Це свідчить про масштабну тінізацію ринку праці. Детінізація трудових відносин — це не лише питання податків, а й одна з базових умов конкуренції за власних працівників.
Друга реформа, яку потрібно реалізовувати до вступу, — визнання кваліфікацій. Тисячі українських лікарів, інженерів та педагогів працюють у країнах ЄС не за фахом. Не через недостатню кваліфікацію, а тому, що їхні дипломи не вбудовані в місцеві системи підтвердження навичок. Єдина рамка кваліфікацій ЄС (EQF) — це спільний «перекладач» між освітніми системами різних країн.
Важливі й двосторонні угоди про взаємне визнання дипломів. Це критично не лише для того, щоб українці могли легально працювати за фахом за кордоном. Не менш важливо, щоб під час перебування в інших країнах вони не втрачали кваліфікацію. Тоді Україна отримає безцінний людський капітал для відбудови та розвитку.
Польща почала вирішувати ці питання після вступу до ЄС і заплатила за це роками бюрократичних процедур. Україні важливо робити це зараз, поки тривають переговори і мільйони українців перебувають у країнах ЄС.
Ще один урок Польщі стосується використання фондів ЄС. З першого дня членства країни отримують доступ до Європейського соціального фонду (ESF+), кошти якого йдуть на перепідготовку кадрів і підтримку вразливих груп. У перші роки після вступу Польща не використала частину цих можливостей через брак організацій, здатних адмініструвати проєкти за правилами ЄС. Таку спроможність Україні потрібно формувати вже зараз.
Державі варто перейти від пасивної моделі підтримки безробітних до активної політики зайнятості: інвестувати в перекваліфікацію, запускати програми повернення українців, розвивати регіональні ринки праці. Інакше регіони стануть донорами робочої сили одночасно для великих міст України та країн ЄС.
Бізнес має інвестувати в навчання працівників. Ринок це відчуває: 72% компаній включають безкоштовне навчання до мотиваційних пакетів. Однак поки що такі ініціативи несистемні та реалізуються без належної підтримки з боку держави.
Суспільству варто відмовитися від очікування швидких змін. Відкриття європейського ринку праці — не чарівна пігулка, а конкуренція за людей. У цій конкуренції Україна має навчитися перемагати. Найболючіший міграційний шок Україна вже пережила через війну. Мільйони українців опинилися в країнах ЄС, тому ринок праці відкрився ще до формального вступу.
Саме тому момент членства навряд чи стане різким переломом, як у Польщі у 2004 році. Питання не в тому, чи поїдуть люди, а в тому, чи створимо ми умови, за яких вони захочуть повернутися. Можливо, не одразу, можливо, через десять років, але вже з новим досвідом і ресурсами, які працюватимуть на розвиток України.
