Життя Ярослава Євдокимова нагадує потужну баладу, де важкі куплети репресій і поневірянь змінюються світлими приспівами таланту й визнання. Народжений 22 листопада 1946 року в тюремній лікарні Рівного, він став одним із найяскравіших голосів радянської та пострадянської естради. Його лірико-драматичний баритон-мартін — рідкісний тембр із світлим забарвленням і багатою палітрою обертонів — торкався сердець мільйонів слухачів від Мінська до Парижа.
Уже в 1980-х він здобув звання народного артиста Білоруської РСР, а згодом — заслуженого артиста Російської Федерації. Проте найважливішим у його історії залишається інше: Ярослав Євдокимов ніколи не забував про своє українське коріння з Кореччини Рівненської області. А в останні роки, коли Росія розв’язала повномасштабну війну проти України, співак відкрито й жорстко засудив агресію, назвавши Росію «потворною країною» і звинувативши в усьому Путіна та кремлівський режим. Його голос замовк 22 серпня 2025 року в Мінську після тривалої боротьби з раком легенів, проте пісні й громадянська мужність залишилися.
Сьогодні, коли ми переслуховуємо «Фантазер», «Калини кущ» чи «Травневий вальс», варто згадати не лише мелодії, а й шлях людини, яка народилася в неволі, піднялася на вершини слави й до останнього подиху лишалася чесною перед собою та своїм народом.
Дитинство, загартоване репресіями та любов’ю до пісні
Мати Ярослава — Анастасія Харитонівна Очеретович — потрапила під політичні репресії вже за тиждень після весілля. Її заарештували як «українську націоналістку» і кинули до Рівненської в’язниці. Саме там, у тюремній камері, 22 листопада 1946 року народився майбутній співак. Батько, Олександр Гнатович Євдокимов із Пермської області, також зазнав репресій. Маленького Ярослава врятувала від голоду співкамерниця матері — Зіна, дружина льотчика-героя.
Коли хлопчикові виповнилося кілька місяців, матір віддала його на виховання батькам у село Користь Корецького району Рівненської області. Там, у хаті бабусі Ярини, дідуся Харитона та тітки Ганни, пройшло його дитинство. Дідусь — коваля і церковний співак — першим відкрив онукові красу голосу. У сільській бібліотеці тітки Ярослав жадібно читав книги, а ввечері слухав, як дід співає в хорі. Ці перші уроки вокалу стали фундаментом унікального тембру, який згодом підкорить естраду.
У десятирічному віці мати забрала сина до Норильська, де він закінчив музичну школу. Далі — Корецьке профучилище, служба на Північному флоті в 1965–1968 роках. Після демобілізації доля привела його до Дніпра: робота на шинному заводі та випадкові виступи в ресторані. Саме там, у дніпровському ресторані, Ярослав почав розуміти, що голос — це його доля. Там же він одружився з білоруською дівчиною і переїхав до Бобруйська.
Шлях до великої сцени: від Мінської філармонії до всесоюзної слави
У 1975 році Ярослав Євдокимов пройшов прослуховування в Мінській філармонії. Його взяли солістом-вокалістом, і він почав гастролювати з ансамблем «Карусель». Три роки навчався техніці бельканто у професора Володимира Бучеля. У 1979–1981 роках закінчив Мінське музичне училище імені Глінки за класом вокалу (викладач Адам Мурзич). Паралельно співав у хорі Білоруського військового округу.
Справжній прорив стався в 1980 році. На державному концерті з нагоди визволення Мінська від фашистів Ярослав виконав цикл пісень «Пам’ять» композитора Леоніда Захлєвного — «Поле пам’яті», «Носіть ордени», «Милосердя». Перший секретар ЦК Компартії Білорусі Петро Машеров, колишній партизан, був глибоко зворушений. Уже 17 квітня 1980 року указом Президії Верховної Ради БРСР Євдокимову присвоїли звання заслуженого артиста Білоруської РСР. А 13 липня 1987 року — народного артиста БРСР.
У 1981 році він дебютував на фестивалі «Пісня року» з композицією «Зачарованою моєю». У 1985-му прозвучав «Травневий вальс» — пісня, яка стала класикою. У 1988 році вийшла перша платівка «Все збудеться» на фірмі «Мелодія». Гастролі охопили не лише весь Радянський Союз, а й Європу: Італію, Грецію, Німеччину, Норвегію, Польщу, Швецію, Ісландію, Париж.
«Фантазер» та інші хіти, що запам’яталися на десятиліття
У 2002 році Ярослав Євдокимов випустив альбом «Фантазер», створений у співпраці з поетом Анатолієм Поперечним та композитором Олександром Морозовим. Заголовна пісня «Фантазер» (слова Сергія Романова) миттєво стала хітом. Разом із нею в репертуарі з’явилися «За Дунаєм», «Калини кущ», «Вокзал Савеловський», «Маменька», «Конокрад». Ці твори поєднували глибоку лірику з народними мотивами та щирістю, якої так бракувало тогочасній естраді.
Голос співака — це оксамит, що переходить у потужний драматичний звук. Рідкісний тип баритон-мартін дозволяв виконувати як ніжні балади, так і патріотичні композиції з військових років. У 2008 році разом із дуетом «Солодка ягода» він записав диск «Кращі українські та козачі пісні» — «Ой на горі два дубки», «Несе Галя воду», «Шов казак». Ці записи стали ще одним доказом: Ярослав Євдокимов завжди пам’ятав про своє українське коріння.
| Пісня | Рік | Автори / Особливості |
|---|---|---|
| Поле пам’яті (цикл «Пам’ять») | 1980 | Леонід Захлєвний; прорив у кар’єрі, зворушив Машерова |
| Травневий вальс | 1985 | М. Ясень (Гольдман), І. Лученок; класика воєнної лірики |
| Фантазер | 1989 / 2002 | Сергій Романов (слова), Олександр Морозов (музика); головний хіт альбому |
| Калини кущ | 2002 | Анатолій Поперечний, Олександр Морозов; народний мотив |
| За Дунаєм | 2002 | Анатолій Поперечний, Олександр Морозов; один із найпопулярніших треків |
Дані про дискографію та авторство базуються на матеріалах української Вікіпедії та архівних записах виступів.
Особисте життя та випробування долі
Ярослав Євдокимов був одружений з Іриною Крапивницькою — саме вона стала його вірною супутницею в останні десятиліття. У подружжя була донька, яка живе в Мінську. У 2013 році на телебаченні співак уперше зустрівся з дорослим сином Олексієм, народженим у попередньому шлюбі. Ця зустріч стала емоційним моментом у житті митця.
У 2001 році, під час президентських виборів у Білорусі, Ярослав підтримав опозиційних кандидатів. Після цього його фактично витіснили з білоруської сцени, і він переїхав до Росії. У 2009 році отримав російське громадянство. Проте політичні погляди не змінилися: співак залишався принциповим і незалежним.
Громадянська позиція: «Росія — потворна країна»
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році Ярослав Євдокимов не мовчав. Ще в 2017-му він звинувачував Кремль у розв’язанні війни на сході України. Після 24 лютого 2022-го його позиція стала ще жорсткішою. У публічних виступах співак прямо казав: «Я звинувачую в усьому Путіна та всю цю гоп-компанію кремлівську. Українці їм ніколи цього не пробачать. Вони занапастили молоді життя… За що? Що їм Донбас потрібен? Крим потрібен?»
Ярослав Євдокимов відкрито назвав Росію «потворною країною» і заявив, що вона має жити по-європейськи, а не за законами кремлівського режиму. Через таку позицію його концерти в російських містах у 2023 році почали скасовувати.
Останні роки співак провів переважно за кордоном, зокрема в Італії, де проходив лікування. Він продовжував записувати музику — останній альбом «Ми летіли за птахами» вийшов у 2023 році. Навіть у хворобі Ярослав залишався вірним собі: чесним, щирим і відданим Україні.
Останні роки та спадщина, що не згасає
Близько півтора року Ярослав Євдокимов боровся з раком легенів. Переніс операцію, але хвороба дала метастази. 22 серпня 2025 року його не стало в лікарні Мінська. Дружина Ірина Крапивницька повідомила про смерть у соцмережах: «Сьогодні вранці не стало Ярослава, нашого улюбленого Фантазера! Дякую вам за любов до творчості великого артиста… Життя прожите не дарма».
Голос Ярослава Євдокимова — це не просто тембр. Це ціла епоха, у якій поєдналися українське коріння, білоруська сцена та щира людська чесність. Його пісні досі звучать на радіо, у плейлистах і на концертах пам’яті.
Сьогодні, коли ми говоримо про Ярослава Євдокимова, ми говоримо про людину, яка народилася в найважчих умовах, піднялася на вершину слави завдяки таланту й праці, а в найскладніший момент історії обрала правду. Його приклад нагадує: навіть у найтемніші часи голос, народжений у любові до пісні та до свого народу, не замовкає. Він продовжує жити в кожній ноті «Фантазера», у кожному спогаді про «Поле пам’яті» і в серцях тих, хто пам’ятає — Україна завжди була і залишається його справжньою Батьківщиною.
